Відомі люди Мар’янівки
Павло Леонтійович Машовець (21.11.1921, с. Мар’янівка – 19.01.2009, м. Київ) – голова Всеукраїнської організації інвалідів війни та Збройних сил, колишній директор Мар’янівської школи, автор книг з історії Другої світової війни та нарисів з історії рідного села.
Наводимо тут автобіографію Павла Леонтійовича, написану ним 2008 року:
«Народився 21.11.1921 року в с. Мар’янівці тепер Макарівського району на Київщині.
Після закінчення Гружчанської середньої школи з 1938 року навчався в Київському поліграфічному училищі, а потім працював у м. Києві звідки в жовтні 1940 року був призваний у армію в м. Новохапорськ Воронезької області.
В червні 1941 року був направлений на навчання в Сумське артилерійське училище.
З 7 липня 1941 року – в складі своєї частині 668 артполку 217 стрілецької дивізії 50 армії брав участь в боях на Брянському фронті, який після його прориву, відступав з упорними боями через м. Більов до м. Тули, а потім і Віньова. В боях за Віньов був поранений і контужений, залишений на полі бою (вважався убитим).
В ночі місцеві жителі виявили, що я ще живий і доставили мене в медсанбат, що був неподалік.
Після одужання продовжував воювати на Брянському фронті до кінця 1942 року.
З 1.01.1943 року був направлений знову у Сумське артучилище на навчання в м. Ачинськ, яке закінчив 25 жовтня 1943 року.
У листопаді 1943 отримав призначення в 59 ЗАП Білоруського фронту командиром батареї. В боях за м. Бобруйськ (Білорусія) 29 червня 1944 року був важко контужений і відправлений на лікування в госпіталь у м. Вороніж, а звідти після лікування в Київський окружний 408 госпіталь де лікували більше чотирьох місяців до кінця 1944 року. З третього січня 1945 року в резерві офіцерського окладу артилерії Білоруського ВО, де оформили документи на відправку в запас, але через знайомого полковника випросився на фронт і був направлений в інтендантський відділ 61 армії Першого Білоруського фронту в складі якого брав участь у визволені Варшави і взятті Берліну.
У серпні 1945 року демобілізувався в званні гвардії капітана і на прохання військкомату пішов працювати в Мар’янівську школу військовим керівником і вчителем математики. З 1946 по 1985 рік очолював педагогічний колектив трьох шкіл і райВНО. За добру роботу був нагороджений міністрами освіти значками «Відмінник народної освіти УРСР» і «Отличник просвещения СССР».
Заочно закінчив Київський Державний Університет ім. Т.Г. Шевченка. З 1991 року на громадській виборній роботі. З 1997 року – перший заступник голови Президії, а з 16.11.2001 року – голова Президії Всеукраїнської організації інвалідів війни та Збройних Сил.
Маю військове звання – полковник у відставці та 34 урядові нагороди, з них сім орденів в т.ч. три ордени «Богдана Хмельницького» всіх трьох ступенів (повний лицар «Ордена Богдана Хмельницького»).
У 1996 році, переглядаючи «Книгу Пам'яті України», Київ, том 2, на сторінці 540 зустрів своє прізвище, де я записаний як убитий 24.11.1941 року і похоронений в Тульській області Російської Федерації. Живу в друге у м. Києві з 1968 року».
З інших джерел про Павла Леонтійовича Машовця відомо, що він з 1947 по 1991 рік постійно обирався депутатом сільських та районних рад. Упродовж 1974–1977 рр. був членом РК КПУ Києво-Святошинського району, з 1993 по 1997 рік – головою Комітету інвалідів війни Ленінградського району м. Києва. В останні роки життя був старшим інспектором Державного комітету України у справах ветеранів, членом Ради у справах інвалідів при Кабінеті Міністрів України, членом Апеляційної (касаційної) комісії Українського національного фонду «Взаєморозуміння і примирення», членом Ради Організації ветеранів України.
За його безпосередньої участі видано накладом 5 тисяч комплектів плакатів «Герої воєначальники визволення України».
Другу серію плакатів «Герої, які визволяли Україну» з його участю підготувала організація до 56-ї річниці визволення України. За чотири роки видано 25 тис. плакатів, які поповнили музеї і куточки бойової слави.
Павло Леонтійович Машовець був учасником поповнення фонду Національного музею історії Другої світової війни. Його експонати (8 листівок з Берліна, багнет та арт. бусоль) часів Другої світової війни прийняті в музей на довічне державне збереження, за що він отримав від музею подяку й медаль.
Є автором-упорядником книжок «Полководці – визволителі України: інформаційно-довідковий збірник» (2 видання: К., 2005; К., 2007), «Герої визволення України» (К., 2007), «Прославлені полководці визволення України» (К., 2008).
Чекмишев Олександр Вікторович (27 квітня 1967, Тальне, Черкаської області) – український поет, член НСПУ (1994), медіаексперт, доктор наук із соціальних комунікацій (2012), викладач журналістики. З 2006 року має будинок у Мар’янівці.
Після школи навчався у Тальнівському будівельному технікумі (1982–1984), працював на будівництві у ПМК-235 теслярем-бетонувальником ІІІ-го розряду, муляром V-го розряду (1984–1985).
У 1985–1992 роках навчався на факультеті журналістики КДУ ім. Т.Г. Шевченка.
З 1985 по 1987 рік служив у Радянській Армії, після чого під час навчання (1990–1992) працював кореспондентом Тальнівської районної газети «Колос», а також спецкором, завідувачем відділу, редактором відділу тижневика «Культура і життя», кореспондентом газети «Край».
Після університету вступив до аспірантури (1992–1995) і одночасно (1992–1994) працював політичним оглядачем, аналітиком, експертом телевізійних програм Українського Незалежного Центру Політичних Досліджень.
З 12 років почав писати вірші і публікуватися в пресі. 1994-го став членом Спілки письменників України. Того ж року Олександр Чекмишев оприлюднив наукову працю «Під дамоклевим мечем розбрату (Симон Петлюра. Міфи і міфотворчість)». На конкурсі на кращу наукову працю про дореволюційну творчість Симона Петлюри ця наукова розвідка була визнана кращою. Того ж року видавництво «Дніпро» видало її у збірнику «Він з когорти вождів». У період 1994–1996 Олександр Чекмишев виконував обов’язки голови українського представництва паризької Бібліотеки імені Симона Петлюри.
1995-го року Олександр Чекмишев, виграв ще один поетичний конкурс і як автор нової поетичної збірки «На порозі хрещатого неба», за свою поетичну творчість був нагороджений дипломом лауреата видавництва «Смолоскип». Роком пізніше (1996-го) видавництво «Смолоскип» надрукувало цю збірку.
З 1995 року Олександр Чекмишев – викладач Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка і одночасно керівник низки міжнародних дослідницьких проектів із моніторингу ЗМІ на предмет представлення представників влади, політичної діяльності та висвітлення основних політичних, соціальних, міжнаціональних та міжрелігійних проблем.
1996 року Олександр Чекмишев захистив першу в Україні дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук, присвячену публіцистичній та журналістській діяльності Симона Петлюри.
Цього ж таки 1996-го Олександр Чекмишев розробив курс «Як добувати секретну інформацію із відкритих джерел». Як громадський активіст, викладач та науковець стажувався в Інституті громадського розвитку (Хартфорд, США), інституті FOJO (Кальмар, Швеція) за програмами USAID та SIDA (1996, 2002).
У 2000–2008 рр. Олександр Чекмишев – заступник директора Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (з наукової роботи).
Із 1994-го року Олександр Чекмишев – засновник української школи моніторингових досліджень ЗМК. Під його керівництвом громадські моніторинги ЗМІ проводяться зусиллями громадської організації Комітет «Рівність можливостей» та Асоціація «Спільний простір». Дослідив практику застосування та розробив наукову класифікацію маніпулятивних технологій, PR та прихованої реклами у ЗМІ. У 1995 та 1999-2002 рр. брав участь у низці тренінгових програм для журналістів та фахівців із медіа-моніторингу у Азербайджані та Вірменії. Неодноразово надавав консультації в колишній Югославії (Сербія та Чорногорія).
Упродовж 1994–2011 років під керівництвом Олександра Чекмишева здійснено 49 міжнародних моніторингових проектів щодо рівня якісного інформування українських ЗМІ та трансформації їх редакційної політики. Із 2008 року Олександр Чекмишев – докторант Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 2012-го року захистив докторську дисертацію «Моніторинг ЗМІ в системі соціальних комунікацій: історико-теоретичний та прагматичний аспект». Доктор наук із соціальних комунікацій.
Автор і розробник низки нормативних, спеціальних та тренінгових курсів для журналістів та студентів факультетів журналістики. Автор трьох підручників, монографії та понад 150-ти наукових праць. Розроблені Олександром Чекмишевим тренінгові курси з основ моніторингу, роботи з громадськістю, обробки та аналізу інформації використовуються міжнародними, державними та громадськими установами, зокрема Дипломатичною академією України. Один із авторів-розробників сучасних професійних та етичних стандартів журналістики, адаптованих до основних положень європейських та американських професійних кодексів та настанов із редакційної політики.
Олександр Чекмишев брав участь у розробці концепції державної інформаційної політики, з 2001-го року був членом експертної комісії Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Також із 2005-го року був членом Національної комісії з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі, членом робочої групи Держкомтелерадіо, Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, профільного парламентського комітету з питань свободи слова.
Модло Віталій (28 квітня 1974) – фотограф, перекладач, журналіст (м. Нью-Йорк). Член Національної спілки фотохудожників України. Кілька років мешкав у Мар’янівці, створив серію фоторобіт, присвячених селу.
Зокрема, у 1971 – 1985 р.р. був директором Петропавлівсько-Борщагівської середньої школи.
Серед нагород також 2 ордени Вітчизняної війни І ступеня, орден «Козацька Слава» III ступеня, 27 медалей (Козацький лiтопис ХХI столiття. – К.: Український видавничий консорціум, 2007. – С. 63.).
Без бар’єрів / Всеукраїнська громадсько-політична газета. — 2009. — 23 січня. — № 2 (8). – С. 7; Козацький лiтопис ХХI столiття. – К.: Український видавничий консорціум, 2007. – С. 63.
